чомусь так тихо..надзвичайно тихо..кажуть що у тиші легше думається. усі оті крики, увесь отой ґвалт, що я здіймаю - то все ні для кого, окрім самого себе. так, аби привернути увагу, аби хтось мене побачив, хтось помітив і почав розмову. просто так, ні про що. проте одна цікава деталь - людей цікавить власне життя. так само і мене.
це все не дуже цікаво, чи не так?
а що цікаво?
надпретензійно. так не годиться. то що ж? хотів написати сповідь. починав навіть. то може продовжити?
я наробив купу лайна. так-так, в свому житті я наробив купу лайна. коли не придивлятись то і не помітити. хех, та коли живеш поруч із купою то починає штиняти.
хоча.. по другій думці.. коли б і мав шанс вдруге пережити цей час - не хотів би робити нічого інакше. якщо для розуміння себе, своїх бажань, звичок і свого майбутнього мені необхідно було накласти ту купу - то наклав би і вдруге. нічого його носити всередині. тепер варто прибратись і продовжити жити, знаючи що мені цінне, що мені - ні. навіть якщо і довелось для того втратити майже все, що мав. а чи і мав?
тому - продовжу створювати і писати книгу життя, не спиняючись ні на мить, ні на секунду. І коли там хтось з'являтиметься то запах буде лише приємний :) або не дуже - але то вже за згодою сторін ;)
отакі-то думки у день двадцятого вересня дві тисячі одинадцятого року..за годину північ..Надобраніч, і щасти тобі у пошуках, вільний!